Returning to Odessa, we lived our normal lives, we enjoyed the sea, walked a lot, went to the theaters, but completely stopped going to museums and exhibitions. Probably because there was a lot of this in our lives. And compared to exhibitions and Festivals in Cape Town, it has become less interesting here. The same faces at presentations, eating sandwiches and drinking strong drinks, all this has nothing to do with art and culture at all. One thing that I can add to my statement is that such traditions exist not only in Ukraine, but throughout the world.
But I wanted to go to Vadik Bondarenko’s exhibition. This was an exception.
Of course, I met many acquaintances and friends there, but now I was in a completely unusual status – I was just a visitor to the exhibition, but not an organizer. The exhibition was wonderful, I didn’t regret that I looked there, but I didn’t stay long, Sylvia came to pick me up and we went on about our own business.
Виставка Вадима Бондеро.
Повернувшись до Одеси, ми зажили своїм звичайним життям, ми раділи морю, багато гуляли, ходили до театрів, але зовсім перестали ходити до музеїв та виставок. Ймовірно, що цього було в нашому житті дуже, дуже багато. Та й порівняно з виставками та Фестивалями у Кейптауні, тут стало не цікаво. Одні й ті самі особи на презентаціях, що поїдають бутерброди, запиваючи міцними напоями, все це нічого спільного з мистецтвом та культурою взагалі не має. Одне, що можу я додати до мого висловлювання, то це те, що подібні традиції існують не лише в Україні, а й про весь світ.
А ось на виставку Вадика Бондаренка мені захотілося піти. Це стало винятком.
Звичайно ж, я зустріла там багато знайомих і друзів, але тепер я була в зовсім не звичному статусі – я була просто відвідувачем виставки, але ніяк не організатором. Виставка була чудовою, я не пошкодувала про те, що я заглянула туди, але затримуватись надовго не стала, за мною заїхала Сільвія і ми вирушили далі вже з наших власних справ.
Добавить комментарий