Friday. News and feelings from Limassol.
Aphrodite Amathusia Cultural Center
A couple of days ago, I caught myself in a strange and alien feeling to me – hatred. How has the war changed us? I could not imagine that I would feel such a terrible hatred for the rashists.
Limassol is a city where a lot of Russians live, almost everyone here knows the language and signs and advertisements, everything is in this enemy language. They surround us. Even the owner of our apartment, to whom we pay rent, is Russian. And it seemed, so what, these people left their country long ago, and they are unlikely to be involved in our problems, but it turned out that during this time, hatred overwhelmed me to the ears and I can’t fight with myself.
In March, when we returned from Cape Town with Radu, we changed location and now we live a stone’s throw from the embankment and naturally we often go for a walk. One day we found a nice house-gallery of Aphrodite, right on the shore. She reminded us of our Maritime Gallery. Of course, it cannot be compared in size with our beautiful gallery. She has always been closed.
And a couple of days ago, while walking with Sylvia, we saw that an exhibition had opened in it. Curiosity got the better of us and we looked in the windows. The woman in the gallery motioned for us to enter. We understood that she speaks Russian. It was interesting for us to see how the gallery looks inside, how everything is arranged there.
I won’t tell you about the exposure, but all of it together gave me a gag, uncontrollable reflex that I can’t get rid of to this day. Can you please tell me if this happens to you too? Now, after what I’ve felt, I don’t think I’ll ever go near that nice building. I’m sorry, but I can’t help myself.
П’ятниця. Новини та почуття з Лімассола.
Aphrodite Amathusia Cultural Center
Кілька днів тому я спіймала себе на дивному і чужому мені почутті-ненависті. Як змінила нас війна. Я не могла уявити собі, що відчуватиму таку страшну ненависть до рашистів.
Лімасол місто, в якому живе дуже багато росіян, тут практично всі знають мову і вивіски та реклама, все цією ворожою мовою. Вони оточують нас. Навіть господиня нашої квартири, кому ми платимо оренду-російська. І здавалося, що ці люди давно покинули свою країну, і вони навряд чи причетні до наших проблем, але виявилося, що за цей час ненависть переповнила мене по вуха і я не можу боротися сама з собою.
У березні, коли ми повернулися з Раду з Кейптауна, ми змінили локацію і тепер живемо за два кроки від набережної і ми звичайно виходимо на прогулянку. Якось ми виявили симпатичний будиночок-галерею Афродіти, прямо на березі. Вона нагадала нам Морську галерею. Звичайно, її не порівняти за розмірами з нашою прекрасною галереєю. Вона завжди була закритою.
І ось пару днів тому ми з Сільвією під час прогулянки побачили, що в ній відкрилася виставка. Цікавість взяла гору і ми заглянули у вікна. Жінка у галереї жестами запросила нас увійти. Ми зрозуміли, що вона розмовляє російською. Нам було цікаво подивитися на те, як галерея виглядає всередині, як там усе влаштовано.
Я не розповідатиму вам про експозицію, але все це разом викликало у мене блювотний, не стримуваний рефлекс, якого я не можу позбутися до цього дня. Скажіть, будь ласка, з вами теж таке відбувається? Тепер, після того, що я відчула, я навряд чи колись підійду до цієї милої будівлі. Мені шкода, але я не можу перемогти себе.
Добавить комментарий