This week I almost completed work on a new painting. I was looking for a name for it and my feelings for a long time, and suddenly I heard the words of the song with which our immigrant life in Cyprus began exactly 2 years ago. When we left for the house in the village of Akaunta, our Theodor was singing this song on the terrace.
There are words in the chorus –
“Stefania, Mommy, Mommy Stefania
The Fields are blooming, and she is turning gray
Sing me a lullaby Mom
I want to hear our native word”
The Ukrainian word that was chosen from us. In my childhood, despite the fact that the family spoke Ukrainian, it was uncomfortable to speak it in public, we were taught that the Ukrainian language is the language of dark and uneducated villagers. At school, and I was sent to Russian-English 35 in Odesa, the Ukrainian language teacher stopped coming to us altogether, allegedly at the request of parents who were afraid of overloading their children. In Pirogovskaya street, where we lived, there were practically no Ukrainians among the neighbors, all my friends were Russian. But at that time we did not notice this – we were children.
I lived a long life, I have five grandchildren, and you know what songs I sang to them before going to bed? I sang them Ukrainian songs! And they, they remember, despite the fact that two of them speak only English. Yes, and now about the new job:
I was looking for a name for my new work for a long time and finally found it. I called it Stephania!
Do you know that lately I am afraid to splash my thoughts into painting, I know that they come true. Here I decided to convey the centuries-old history of the Ukrainian people. We were not allowed to speak our language, our territories were taken and are being taken away, they want to destroy us. My idea was that at the end, after the sunflowers, initially golden yellow like the sun, but gradually pouring with blood, were painted, the whole canvas would be splashed with blood-colored paint, but I stopped, stopped, because I was scared. I don’t want this ending of my story. And our language, our culture, no matter how these wild hordes try to take it away, we will bring our children and grandchildren to peace, through lullabies that we will sing quietly at night! Glory to Ukraine.
Пятница Новости из Лимассола. Лютий 2024 року.
Цього тижня я завершила роботу над новою картиною. Я довго шукала назву їй та моїм почуттям, і почула слова пісні, з якої почалося наше іммігрантське життя на Кіпрі рівно 2 роки тому.
Коли ми виїхали до будинку селі Акрунта, наш Теодор співав цю пісню на терасі.
У приспіві є слова- заспівай мені коліскову- я хочу почути рідне слово.
Слово, яке у нас відібрали.
У моєму дитинстві, незважаючи на те, що в сім’ї говорили українською мовою, було незручно публічно нею розмовляти, нам вселяли те, що українська мова – це мова темних та неосвічених селян. У школі, а мене віддали до російсько-англійської 35, до нас зовсім перестав приходити викладач Української мови, нібито на прохання батьків, які боялися перевантажити своїх дітей. На нашей вулице Пирогівській серед сусідів практично не було українців, всі мої подружки були росіянками. Але тоді ми цього не помічали- ми були дітьми.
Я прожила велике життя, маю п’ять онуків і ви знаєте, які пісні я співала їм перед сном? Я співала їм українських пісень! І вони, їх пам’ятають, незважаючи на те, що двоє з них розмовляють лише англійською мовою. Так, а тепер про нову роботу:
«Стефанія»
Стефанія мамо мамо Стефанія
Розквітає поле, а вона сивіє
Заспівай мені мамо коліскову
Хочу ще почути твоє рідне слово”
Я довго шукала назву своєї нової роботи і нарешті знайшла її.
Чи знаєте Ви, що останнім часом я боюся виплескувати в живопис свої думки, я знаю, що вони збуваються. Тут я задумала передати багатовікову історію українського народу, Нам не дозволяли говорити своєю мовою, у нас забирали та забирають території, нас хочуть знищити. Моя ідея була в тому, що наостанок, після того, як будуть виписані соняшники, спочатку золотисто-жовті як сонце, але поступово наливаються кров’ю, забризкати все полотно фарбою кольору крові, але я зупинилася, зупинилася, тому що злякалася. Я не хочу такого завершення своєї історії. А нашу мову, нашу культуру, як би не намагалися ці дикі орди її відібрати, ми принесемо у світ своїх дітей та онуків, через колискові, які ми співатимемо тихесенько вночі! Слава Україні.
Добавить комментарий